Господарський роз-к Китаю в осьовий час та його ек.думка. 9 страница

Проте хоч як це парадоксально, факт розв'язання світової вій­ни свідчив про певний етап формування світового ринку. Світо-господарські зв'язки пронизували економіку багатьох країн. Роз­почався процес взаємопроникнення, інтеграції. Насильницький розрив зв'язків у ході війни був зумовлений прагненням окремих держав перерозподілити сфери економічного впливу у світі, під­корити своїм національним інтересам економіку інших країн, ко­трі потрапили в колоніальну і напівколоніальну залежність до ве­ликих держав.

89. Вплив Першої світової війни на розвиток господарства європейських країн та США. Версальська угода та її економічна суть.

У період Першої світової війни вирішального значення для економік країн, які брали в ній участь, набули потреби фронту. Держава не обмежувалася функціями замовника і покупця війсь­кової продукції. Масштабність воєнних дій і загострення еконо­мічних проблем змусили уряди країн, що воювали, перебрати на себе частину організаційних функцій та забезпечення взаємодії між приватними підприємствами, що обслуговували потреби фронту. Управління економікою з боку держави набуло форм кон­тролю й розподілу стратегічних ресурсів, продовольства, засобів транспорту і робочої сили.

Так, у США в 1917—1918 рр. створюється низка комітетів, відповідальних за розміщення державних замовлень та розподіл робочої сили, палива, сировини, транспортних засобів. Діяльність цих нових державних інститутів координувалася військово-промисловою радою. Аналогічна централізація була характерною і для Німеччини («військово-сировинні союзи»), Англії (міні­стерство військового постачання).

Завершення війни спричинило неминучий процес повоєнної реконверсії економіки США, Великої Британії та Франції. На­приклад, Велика Британія розформувала майже всі створені під час війни органи контролю. Та попри те, що уряд організував розпродаж багатьох військових заводів, під контролем держави залишалося вчетверо більше підприємств, ніж до війни. Це було свідченням того, що до планів уряду не входила остаточна відмо­ва від державного регулювання економіки.



Долю Німеччини (території, репарації тощо) по завершенні війни вирішив Версальський мирний договір, підписаний 28 чер­вня 1919 р. країнами-переможницями США, Англією, Францією, Італією та ін.

Видатний економіст XX ст. Дж. М. Кейнс у праці «Економічні наслідки Версальського мирного договору» (1919) писав, що прийняті рішення не залишають надії на відновлення мирного гос­подарства, адже репарації з Німеччини (132 млрд золотих марок) нечувано великі. Кейнс пропонував надати американські позики Німеччині, бо вважав, що лише в такому разі Німеччина зможе виплачувати помірні репарації.

Разом із територіями (скорочувалася на 70 тис. км2) Німеччи­на втратила 75 % видобутку залізної руди, 25 % кам'яного вугіл­ля; 35 % виплавки сталі. Німеччина була позбавлена колоній площею 3 млн км2 із населенням 13 мли осіб. Роз­в'язання військових питань передбачало:

1) заборону мати ВМФ;

2) обмеження збройних сил до 100 тис. осіб;

3) скорочення військового виробництва;

4) заборону мати підводний флот;

5) руйнування значної частини військових укріплень.

У розв'язанні проблем репарацій ініціативу перебрали на себе США. Було розроблено план Дауеса, що передбачав значні пом'якшення репараційних виплат, жорсткий контроль за джере­лами репараційних платежів (податки від промисловості, виплати за рахунок митних і непрямих податків тощо), а також іноземні інвестиції у промисловість Німеччини(21 млрд дол.). У червні 1929 р. план Дауеса був замінений планом Юнга, за умовами яко­го обсяг репарацій знижувався до 114 млрд марок з терміном ви­плат упродовж 37 років, а єдиними джерелами платежів визнача­лися державний бюджет і доходи залізниць.

90. Причини виникнення виникнення та наслідки економічної кризи 1929 – 1933 років для країн Європейської цивілізації.

Виникнення у 1920-ті роки у США диспропорції між темпами зростання прибутків підприємств і виробництва (прибутки збіль­шувалися вдвічі швидше) свідчило, що приріст виробництва не супроводжувався відповідним зниженням цін на товари і зростанням заробітної плати. Це зумовлювало відставання купівельно­го попиту від зростання обсягів виробленої продукції, що напри­кінці 1920-х рр. наблизило впритул економіку США до надвироб­ництва.

Зміни обсягу доходів у бік його спаду пов'язані зі зменшен­ням зайнятості й можуть призвести, як стверджував Дж. Кейнс, до перевищення споживання над доходом не лише у певних осіб чи організацій за рахунок нагромаджений раніше резервів, а й уряду. Так виникає бюджетний дефіцит або, навпаки, зростає внутрішній і зовнішній борг за рахунок позик.

Дж. Кейнс, спираючись на свою концепцію сукупного доходу, розкриває причини «Великої депресії» 1929 р. Упродовж п'яти років, що передували 1929 р., на його думку, мало місце нагро­мадження фондів погашення й амортизаційних відрахувань, при­значених для заводів, які не мали потреби в поновленні устатку­вання. Розміри нагромаджень виявилися великими, тому був по­трібен «величезний обсяг нових інвестицій, щоб поглинути ці доходи. Але досягти ще більшого розміру нових інвестицій, не­обхідних для поглинання нових заощаджень, які заможне суспіль­ство за умов повної зайнятості в змозі відкладати, було майже неможливо. Одного цього чинника цілком достатньо, щоб виник­ла криза» [6, с. 301—302].

Іншою причиною «Великої депресії» можна назвати не­розв'язані проблеми розвитку фермерських господарств. Укруп­нення господарств (від освоєння преріії Середнього Заходу) три­вало за умов інтенсифікації виробництва, тоді як обсяги внутріш­нього ринку не зростали, що спричинило надвиробництво сіль­ськогосподарської продукції.

Монополії також зробили свій внесок у скорочення виробниц­тва. Вони невпинно поглинали дрібніших конкурентів. Присто­совуючись до ринку, монополістичні об'єднання скорочували виробництво, намагаючись водночас підвищувати ціни на власну продукцію.

«Велика депресія» та економічний розвиток європейських країн і США упродовж першої третини XX ст. поставили під сумнів справедливість аналізу ринкової економіки як гармонійної саморегулювальної системи, що врівноважує попит і пропозицію па всіх можливих ринках. Навіть за умови раціональної поведін­ки індивідуальних економічних агентів сукупний результат зов­сім не обов'язково є оптимальним, бо макросистема розвивається за власними законами, що не аналізуються теорією загальної рів­новаги.

91. Криза світового господарства (1929 – 1933 рр.) та шляхи виходу з неї. Сутність політики «Нового курсу» Ф.Д.Рузвельта.

Сутність політики «Нового курсу» Ф. Рузвельта полягала в активізації ролі держави, включення її до процесів регулювання економічного життя. Лінія «Нового курсу» передбачала жорстку боротьбу і являла собою певну рівнодіючу багатьох сил: велико­го бізнесу, банківських кіл, дрібних підприємців, фермерів, профспілок, широких мас працюючих і велику кількість безробіт­них. Перші дні президентства Рузвельта були ознаменовані екстреними заходами з боку уряду. За умов банківської кризи, що вибухнула (банки банкрутували один за одним), президент оголосив загальні «банківські канікули» до 9 березня й запропонував Конгресу США «Надзвичайний закон про банки». Положення за­кону доводили, що Рузвельт не пристав на необхідну для бага­тьох націоналізацію банківської системи. Закон передбачав такі заходи:

1) надання Федеральною резервного системою (ФРС) позик банкам;

2) наділення міністра фінансів повноваженнями, до яких вхо­дило право запобігати масовому вилученню внесків;

3)заборону на експорт золота;

4) продаж банкам ФРС облігацій державної позики.

Завдяки введенню таких заходів банки змогли отримати від держави позики під заставу цінних паперів і державних облігацій.

На підставі закону про надзвичайний стан в Історії США впер­ше була змінена концепція бюджетної політики, тобто держава свідомо пішла на перевищення витрат над доходами. Припинився обмін банкнот на золото, яке зрештою остаточно вилучили з обі­гу. Щоб уникнути гіперінфляції, держава вжила заходів для заку­півлі золота у населення за ціпами, що перевищували курс долара стосовно золота

Поряд зі зростанням державного контролю над банківською системою посилювався контроль над біржею і ринком цінних па­перів. У 1933—1934 роках, незважаючи на критику з боку діло­вих кіл, було прийнято кілька законів, які регулювали випуск цінних паперів, у результаті чого було:

1) встановлено контроль над випуском акцій (у разі випуску компанією акцій усі її директори несли персональну відповідаль­ність за випуск);

2) передано контроль над ринком цінних паперів до спеціаль­но створеної комісії, членів якої призначав Президент;

3) обмежувалося використання банківського кредиту в опера­ціях на біржі;

4) заборонялися будь-які маніпуляції з цінними паперами;

5) вводився щорічний звіт корпорацій, зареєстрованих на біржі.

Двома найважливішими законами першого терміну президент­ства Ф. Рузвельта (1933-—1936), що вплинули на подальший розвиток економіки США, можна вважати закон про відновлення національної промисловості (НІРА) і закон про регулювання сільського господарства (ААА), ухвалені на початку 1933 року.

На відміну від «Нового курсу» Рузвельта, Велика Британія в боротьбі з наслідками «Великої депресії» не пішла шляхом по­рятунку промисловості, фермерських господарств і проведення реформ у соціальній сфері.

Головним у діяльності уряду лейбористів було:

1) виправлення дисбалансу бюджету;

2) поліпшення становища у внутрішній і зовнішній торгівлі.
Англійці залишалися консерваторами стосовно переходу до дефіцитного бюджету, хоча така політика США згодом цілком виправдала себе. Велика Британія використовувала у боротьбі із наслідками світової кризи власний величезний історичний досвід головного «банкіра світу». Тому в 1931—І934 роках уряд Вели­кої Британії головним економічним завданням вважав забезпе­чення сприятливих фінансових умов для розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі.

У цей період уряд Франції проводив соціальну програму, спрямовану па зниження рівня безробіття, організацію громадсь­ких робіт. Ця політика передусім стосувалася державного секто­ру і певним чином забезпечувала вихід економіки з кризи із най­меншими втратами.

«Велика депресія» 1929-—1933 років далася взнаки й на гос­подарському житті Німеччини через «прив'язку» економіки до іноземних кредитів зі США, Великої Британії та Франції. Припи­нення допомоги з боку провідних країн, які теж переживали важ­ку кризу, погіршило становище Німеччини (збанкрутувало 68 тис. підприємств, криза охопила банківську сферу, кількість безробітних сягнула 8 млн осіб).

Нездатність уряду Веймарскої республіки ефективно протиді­яти економічній кризі, намагання монополій відновити втрачені позиції на світових ринках, різке падіння життєвого рівня були головними чинниками встановлення фашистського режиму в Ні­меччині 1933 року й приходу до влади НСДАП.

Економічна політика фашизму мала яскраво виражений статистичний характер. Антикризові заходи набули рис надзвичайних, оскільки переслідували не так тактичні цілі виведення господар­ства у режим зростання, як стратегічні військово-політичні: повер­нення втрачених територій і ринків збуту, подальше розширення кордонів Німеччини, зрештою — світове панування.

92. Зміни в господарствах країн Західної цивілізації в 20 -30 рр. XX ст. та їх відображення в теоретичній системі Дж.М.Кейнса.

До 30их років 20ст панувала думка що за допомогою вільного цінутвореня економіка автоматично прямує до рівноваги (попит = пропозиції) але згодом ця теорія вичерпала себе, яскравим прикладом цього був циклічний характер розвитку капіталістичної економіки. На рубежі 20ст монополії остаточно знищили вільну конкуренцію як регулятор капіталістичного господарства, вільне переливання капіталу та робочої сили, вирівнювання витрат виробнитва, цін та норми прибутку стають тепер неможливими. Економічна криза 1929-33рр продемонструвала очевидну невідповідність між високим рівнем розвитку продуктивних сил та ірраціональністю стихійних ринкових процесів.

Перші кроки були зроблені у США у “новому курсі” Рузвельта. На перших порах втручання в економічне життя пояснювалося практичними міркуваням без відповідної теоретичної бази. У 1936 англ економіст Кейнс видав книгу “Загальна теорія зайнятості, процента, грошей”, цим самим створивши теоретичну базу нового напряму котрий обгрунтовує неможливість саморегулювання капіталістичної економіки на мікрорівні та необхідності державного втручання в економічні процеси.

Кейнс(1883-1946)-англ.ек-ст, держ. і політичний діяч. Гол.праця - “Загальна теорія вартості, процента і грошей” (1936) - книгу сприйняли у колі великої буржуазії і назв. “біблією кейнсіанства”.

Кризи 1929-1933рр. змінює погляди Кейнса, він пориває з ідеями фритредерства, вв., що доба вільної конкуренції вичерпала свої можливості.

Він чітко сформулював новий напрям ек. теорії дер-го регулювання ек-ки. Оперував величинами, що визначають рівень та темпи зростання нац.доходу- споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість. Він заклав основи макроекономічному напрямку ек-ки.

Кейнс вважав, що проблеми розви-го кап. сус-ва, слід шукати не у сфері пропозиції ресурсів, а у сфері попиту. Кейнс поставив під сумнів існування за умов монополістичного кап-му вільного руху цін у напрямку зниження (досвід показав, що ціни залишаються незмінними навіть заумов зниження зарплати та спаду вир-ва.

Він показав неможливість постійного зниження норми процента з метою стимулювання інвестицій. Є ета, нижче якої суб”єкти не передадуть свої заощадження у позичку, а триматимуть їх у вигляді ліквідних засобів з метою страхування себе у разі ускладнень.

Отже він намагався показати, що мех-зм автоматичного зрівнювання попиту та пропозиції, що на ньому грунтується неокласична теорія є утопією.

За К. витрати на споживання зростають мірою збільшення доходу, що є у розпорядженні сус-ва. Але зі зростанням доходу зменшується показник граничної схильності до споживання, а відтак зменшується і частка споживання в доході. Це пов”язано з тим, що частина НД заощаджується. Причину цього К. бачив в схильності людини споживати менше в міру збільшення її доходу - “основний психологічний закон сус-ва”.Умова досягнення рівноважного стану ек-ки за К. полягає щоб вакуум між рівнем доходу і споживанням заповнювався збільшенням інвестиційних витрат

К. виділив 3 мотиви зберігати гроші готівкою;

- трансакційний мотив (бажання мати готівку для нгепередбачених платежів) ;

- мотив перестороги;

-спекулятивний мотив.

За К. зменшення зарплати не здатні зменшити безрбіття.

Теорія попиту на гроші у К. - теорія “ переваги ліквідності “. Ліквідність за К. - це можливість ати за одиницую часу за макс. ціною будь-яке майно.

Значення теорії К.;

-висуває на перший план проблеми реалізіції (неефективного попиту), що започаткувало розвиток динамічної теорії циклу.

-теорія НД та мультиплікатора увійшли в післякеййстанські теорії ек. зростання;

-поєднав ек. теорію та ек. політику.

93. Економічна криза 1929 – 1933 років та особливості її прояву в Англії та Франції.На відміну від «Нового курсу» Рузвельта, Велика Британія в боротьбі з наслідками «Великої депресії» не пішла шляхом по­рятунку промисловості, фермерських господарств і проведення реформ у соціальній сфері.

Головним у діяльності уряду лейбористів було:

3) виправлення дисбалансу бюджету;

4) поліпшення становища у внутрішній і зовнішній торгівлі.
Англійці залишалися консерваторами стосовно переходу до дефіцитного бюджету, хоча така політика США згодом цілком виправдала себе. Велика Британія використовувала у боротьбі із наслідками світової кризи власний величезний історичний досвід головного «банкіра світу». Тому в 1931—І934 роках уряд Вели­кої Британії головним економічним завданням вважав забезпе­чення сприятливих фінансових умов для розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі.

Аналіз економічних концепцій лейбористських теоретиків 1930—1940-х років Дж. Коула, X. Ласкі, Є. Дурбіна та ін. дово­дить тісний зв'язок їх із поглядами тих економістів, котрі вважа­ли, що під час проведення реформ за умов активного втручання держави в економічні процеси можливе нормальне функціону­вання капіталістичного виробництва. Але якщо західні економі­сти, обґрунтовуючи необхідність втручання держави в економіку, вважали, що це веде до вдосконалення механізму функціонуван­ня капіталізму, то лейбористи оцінювали економічну діяльність держави як захід, що веде до соціалізму.

У традиції фабіанських ідей (поступовий перехід від капіта­лізму до соціалізму) лейбористи вважали, що перехід від інди­відуальної форми власності спершу до акціонерної, а потім — державної— це докорінна трансформація капіталістичної влас­ності взагалі й перетворення її на колективну, суспільну. У цей період лейбористи розробляли модель організації й управління державним сектором економіки у формі публічної корпорації, яку вважали соціалістичною формою організації націоналізова­них галузей народного господарства, Разом з тим лейбористська модель соціалізму зводила планування і ринок до такого сполу­чення, за умов дії якого вирішальна роль залишалася за ринко­вим механізмом. Ця модель передбачала вільне встановлення цін, функціонування ринку засобів виробництва і предметів споживання.

На думку лейбориста X. Дальтопа, публічній корпорації бра­кувало надмірної централізації керівництва, «дрібної опіки» з боку держави над належними їй підприємствами. Контроль над націоналізованими галузями передбачалося здійснювати не через міністерства, а через парламент шляхом періодичних об­говорень загальної політики підприємств і досягнутих результа­тів. Визнаючи необхідність дотримання принципу самофінансування націоналізованих підприємств, лейбористи вважали, що зможуть одержувати від держави субсидії та позики [15, с. 124— 126].

Попри важкі соціально-економічні наслідки, економічна криза 1930-)£ років дала змогу суттєво поліпшити загальний стан на­родного господарства Франції.

Реформування економіки зазнавало сильного впливу теорії кейнсіапства. Фінансову підтримку з боку держави мали підпри­ємства «захищеного сектору», насамперед військово-промисло­вий комплекс, які безпосередньо залежали від державних замов­лень і підтримувалися податковими і митними пільгами. Суттє­вий вплив держава справляла й на сільське господарство. Щоб утримувати стабільний рівень цін на сільськогосподарську про­дукцію, селянам виплачували державні премії за скорочення по­сівних площ і знищення частини зібраного врожаю.У цей період уряд Франції проводив соціальну програму, спрямовану па зниження рівня безробіття, організацію громадсь­ких робіт. Ця політика передусім стосувалася державного секто­ру і певним чином забезпечувала вихід економіки з кризи із най­меншими втратами.

Французькі дослідники П. Ренодаль, М. Деа та ін. у своїх економічних концепціях стверджували, що боротьба за раціона­лізацію (по-американському) приведе не лише до усунення про­мислових криз, а й до ліквідації конкурентної боротьби у Захід­ній Європі. Знаряддям ліквідації конкуренції, на думку М Деа, є картелі та синдикати. Він зазначав, що К. Маркс відкрив лише американські трести з їхнім прагненням панування й знищення своїх конкурентів. Інша річ — європейський картель. Це союз, мирний договір, перемир'я, що передбачає укладання серії дер­жавних угод з колишнім конкурентом.

94. Особливості економічної кризи 1929 – 1933 років у Німеччині. Роль німецької школи неолібералізму у господарському відродженні країни.

«Велика депресія» 1929-—1933 років далася взнаки й на гос­подарському житті Німеччини через «прив'язку» економіки до іноземних кредитів зі США, Великої Британії та Франції. Припи­нення допомоги з боку провідних країн, які теж переживали важ­ку кризу, погіршило становище Німеччини (збанкрутувало 68 тис. підприємств, криза охопила банківську сферу, кількість безробітних сягнула 8 млн осіб).

Нездатність уряду Веймарскої республіки ефективно протиді­яти економічній кризі, намагання монополій відновити втрачені позиції на світових ринках, різке падіння життєвого рівня були головними чинниками встановлення фашистського режиму в Ні­меччині 1933 року й приходу до влади НСДАП.

Економічна політика фашизму мала яскраво виражений статистичний характер. Антикризові заходи набули рис надзвичайних, оскільки переслідували не так тактичні цілі виведення господар­ства у режим зростання, як стратегічні військово-політичні: повер­нення втрачених територій і ринків збуту, подальше розширення кордонів Німеччини, зрештою — світове панування.

Така стратегія визначила форми і методи виведення країни з кризи, суттю яких стає тотальна мілітаризація народного госпо­дарства. Прихід до влади уряду на чолі з Гітлером спонукав швид­ке й рішуче проведення політики встановлення «нового поряд­ку», за умов якого економічний, військовий потенціал Німеччини буде максимізований, і країна відродить колишню міць і вплив.

«Новий порядок» ґрунтувався на низці принципів і заходів, що визначали основу і сутність економічної політики фашизму. До них слід віднести:

1) примусове картелювання промисловості;

2) ліквідація свободи торгівлі та вільних ринків;

3) контроль над цінами і заробітною платою;

4) централізований адміністративний розподіл трудових і ма­теріальних ресурсів;

5) жорстке обмеження управлінських функцій та управлінсь­кої свободи підприємців;

6) прагнення максимальної самозабезпеченості всіма ресурса­ми (продовольством і сировиною);

7) протекціоністська (меркантилістська) зовнішньоторговель­на політика.

Закон про підготовку органічної побудови німецького госпо­дарства (27 лютого 1934 р.) став завершальним етапом форму­вання системи, яка підкорила окремі підприємства інтересам держави, а саме інтересам фашистської військової держави. Те­пер вершиною німецької економіки була Національна економічна палата, яка координувала та управляла діяльністю національних груп індустрії. Наступними були картелі. Картелі фашистського періоду здійснювали контроль за розподілом сировини і зовніш­ньою торгівлею, ринком капіталів, процесом інвестування, вста­новлювали рівень заробітної плати і відсотків. Проведення полі­тики примусового картелювання означало практично повністю ліквідацію системи вільної конкуренції й ринкового господарства.

Створене у вересні 1933 р. національне міністерство продоволь­ства було уповноважене регулювати виробництво, ціни, дохо­ди, умови торгівлі.

Трансформація трудових відносин 1930-ми роками в Німеч­чині була підпорядкована головній меті — досягненню максималь­ного економічного та військового потенціалу. Працю розгля­дали винятково як ресурс, використовувати який належало із найбільшою віддачею за найменших витрат для його утримуван­ня, що й було закріплено в законі про регулювання національної праці.

Особливостями німецького неолібералізму є те, що пре­дставники цієї течії не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також інституціональні підходи, розроблені ще істо­ричною школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї силь­ної держави, що виконує інституціональні, організаторські та вихо­вні функції, і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на неокласичні ідеї саморегулю­вання економіки.

Теорія «соціально-ринкового» господарства мала своїм вихід­ним пунктом протиставлення ринкового господарства центрально-керованому господарству, заснованому на суспільній власності, а також господарству, побудованому на базі приватної власності і централізовано керованому економічними угрупованнями (олігопо-лія, монополія). Це була теорія «третього шляху» розвитку.

Отже,складовими соціально-ринкового господарства є: конку­рентна ринкова економіка на засадах приватної власності та держава, що з допомогою економічних механізмів перерозподіляє націо­нальний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості.

Напрям розвитку Німеччи­ни визначався окупаційним урядом відповідно до плану Маршалла, згідно з яким країні надавалася реальна матеріальна допомога. Ні­меччина стала перед вибором між центрально-керованим типом господарства (та аграрною спрямованістю розвитку) і ринковим (отримання грошової допомоги, кредитів для відновлення економі­чної структури).

Державне втручання в економіку обмежувалось правовим регу­люванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові. Пряма участь держави в суспільному житті не виходи­ла за межі соціальної сфери.

95. Світове господарство в роки стабілізації. Плани Дауеса та Юнга, їх суть та мета.

Долю Німеччини (території, репарації тощо) по завершенні війни вирішив Версальський мирний договір, підписаний 28 чер­вня 1919 р. країнами-переможницями США, Англією, Францією, Італією та ін.

У розв'язанні проблем репарацій ініціативу перебрали на себе США. Було розроблено план Дауеса, що передбачав значні пом'якшення репараційних виплат, жорсткий контроль за джере­лами репараційних платежів (податки від промисловості, виплати за рахунок митних і непрямих податків тощо), а також іноземні інвестиції у промисловість Німеччини (21 млрд дол.). У червні 1929 р. план Дауеса був замінений планом Юнга, за умовами яко­го обсяг репарацій знижувався до 114 млрд марок з терміном ви­плат упродовж 37 років, а єдиними джерелами платежів визнача­лися державний бюджет і доходи залізниць.

1924 - 1929 рр. в Німеччині були періодом економічного під­несення, якого не знали інші європейські учасники війни. У 1927 р. промислове виробництво Німеччини досягло довоєнного рівня, а 1929 р, перевищило його па 13 %. За підтримки міжнарод­них капіталів Німеччина відновила економічну могутність і по­вернула собі друге місце у світі за розмірами промислового ви­робництва, відтіснивши Англію на третє місце.

Поступово німецькі товари поверталися на світові ринки. Економічне піднесення дало змогу Німеччині випередити Англію за вивозом машин й устаткування. Вартість німецького експорту 1929 року, перевищила довоєнний рівень на 3 млрд марок. На тлі економічного піднесення скоротилося безробіття, підвищилася реальна заробітна плата.

Період 1924—1929 років у розвинених країнах характеризувався подальшим скороченням втручання держави в господарські відно­сини. Однак це не було простим, механічним поверненням до си­стеми вільних ринкових відносин. Скорочення статистських від­носин було частковим: у 20-ті роки практично в усіх країнах три­вав об'єктивний процес монополізації економіки, відбувалося об'єднання інтересів монополій і держави, змінювалися ринкові відносини, що виражалося, зокрема, в поглибленні внутрішньо­господарських диспропорцій. Крім того, Версальська система, що встановила «новий» політичний порядок, не розв'язала євро­пейських і світових суперечностей, а навпаки, поглибила загаль­ну тенденцію до мілітаризації, до підготовки чергової спроби те­риторіального й економічного перерозподілу світу. Це слугувало політичним обґрунтуванням збереження сильних елементів ета­тизму і в період стабілізації.

Економічні відносини країн Заходу у повоєнні роки колива­лися між економічним націоналізмом (протекціонізмом) і праг­ненням до поновлення співпраці. Фінансовий і валютний хаос був головною перешкодою па шляху до відновлення довоєнного товарообміну в Європі. Розбіжність валютних курсів, натомість і постійні коливання їх ускладнювали розрахунки й робили не­вигідним обмін товарами між країнами.

96. Господарство провідних країн Західної цивілізації на етапі державно – монополістичного розвитку. Теорії конкуренції Е. Чемберлена, Дж. Робінсона.

На зламі XIX—XX століть під впливом монополізації суттє­вих деформацій зазнали конкурентні відносини, що призвело до серйозних соціально-економічних потрясінь (банкрутстваслаб­ких підприємств, безробіття, зубожіння робітників і сільського населення тощо). Крім того, посилення монополізації виробницт­ва зміцнило політичну владу монополістичної буржуазії, яка й надалі прагнула проводити олігархічну політику.

Розкрити цю нову якість ринкової господарської системи, що входила у суперечністьіз панівною неокласичною доктриною, спробували майже одночасно і незалежно один від одного провідні економісти XX ст. Дж. Робінсон та Е. Чемберлін. Зокрема, Дж. Робінсон у праці «Економічна теорія недосконалої конку­ренції» (1933) спростовує існування вільної(досконалої) конку­ренції як механізму, що забезпечує економічну рівновагу.

Одним із найважливіших питань ринкової політики монополі­стичних компаній Дж. Робінсон вважає можливість використання ціни як інструменту впливу на попит і регулювання збуту шля­хом «дискримінації в цінах», тобто сегментування ринку з огляду на різну еластичність попиту за ціною в різних категоріях спожи­вачів. У результаті своїх досліджень вона доходить висновку, що можливість цінового маневрування підриває основні постулати класичної теорії: незалежність ціноутворення, ототожнення рів­новаги попиту і пропозиції з оптимальним використанням ресур­сів тощо.


9539489532275930.html
9539578151772891.html
    PR.RU™